Фіалкова галявина
(Fiołkowa polana)
– Як тут гарно! – заіржала Лакриця, коли ми дійшли до Фіалкової галявини.
Цю назву ми придумали разом: я і пані Кася. Ну гаразд, першою її сказала вголос пані Кася. Але я майже впевнений, що вона спала на думку спочатку мені, тільки-от у мене відібрало мову, коли я побачив галявину, тож пані Кася мене випередила.
Назва анітрохи не була випадковою.
– Це ніяка не галявина – заіржала Лакриця. – Це Фіалкове море!
На відміну від досвідченої Лакриці, я ніколи не бачив моря. Але я бачив озеро. І справді, виходячи з лісу на галявину, можна було подумати, що ми стоїмо на березі, а перед нами розкинулося озеро, а може, й ціле море фіалок.
Янечка поклала посеред галявини вузлик, який взяла з дому. У ньому вона принесла яблука – для нас з Лакрицею, а також інші ласощі – для себе та бабусі. Потім вона розстелила хустинку, щоб сісти на ній з пані Касею і влаштувати пікнік серед фіалок.
– Уяви собі, Тишку, – почала Лакриця, – що це зовсім не хустка. Це чарівний пліт, який пливе по спокійному Фіалковому морю. Краса…
– Краса… – Я вже збирався сказати, що вона так чудово висловилася, але язик мій заплутався, і вихопилось те, про що я насправді тієї миті подумав: – Ти красива…
“На мишачу ласку, невже я дійсно це сказав!” – я почав панікувати: був і здивований власною сміливістю, і наляканий – що подумає про мене Лакриця. Чи не вважатиме вона, що я перескочив межу, коли зробив такі зізнання арабській принцесі на першому ж побаченні?
Аж язик вивалився з рота, що зі мною час від часу траплялося. Такий уже я є. Думаю, я удався цим у батька. Майстер Ловет славився тим, що після кожної перемоги гордовито дефілював, висолопивши язика. Мій же лизень самовільно вивалювався з рота, коли мене щось дивувало або страхало. А найгірше – це коли і те, й інше траплялося одночасно. Тоді він не просто висолоплювався, а й не слухався і нізащо не хотів ховатися назад до рота. Так було і цього разу.
– Дякую, Тишку… – Лакриця скромно опустила голову, і довга біла грива знову приховала її веселкові очі. – Ти теж… – тихо додала вона. – Навіть дуже…
– Душе шо? – незграбно запитав я, намагаючись змусити язик повернутися на своє місце.
– Дуже гарно. Ти дуже гарно виглядаєш, Тишку… – Вона подивилася мені в очі.
– Навіть з таким веселковим хвостом? –Я бадьоро махнув ним. – І з такою гривою?
– Я ніколи не бачила нічого прекраснішого. Проте раніше тобі теж нічого не бракувало, – додала вона, щоб я раптом не подумав, що зачарував її лише своєю новою шевелюрою.
– А я переживав, що ти не захочеш знатися з таким веселковим жеребцем.
– Дурненький, – буркнула вона і хвацько штовхнула мене головою.
Тут хтось виринув з Фіалкового моря.
– Ну, досить вже пестощів, дітки, – бадьоро гавкнув тер’єр Пепе.
– Ти шпигував за нами? – обурився я.
– Ой, одразу вже “шпигував”. Зрештою, хтось же мав за тобою наглядати, щоб ти на першому побаченні не наламав дров, – гавкнув він, долаючи фіалкові хвилі.
– Дивись, щоб я тобі нічого не наламав…
– Але ж Тишку! – Лакриця зробила мені зауваження. І тут же додала: – Дивись, щоб він тебе не вкусив!
Вона рідко спілкувалася з Пепком, тому не знала, що цей добросердий навіть мухи не скривдить.
– Кусати чи не кусати. Байдуже… А от у мене кішки на душі шкребуть. Кусають, лоскочуть, гризуть… Я від самого ранку місця собі не знаходжу, мушу нарешті все з себе випустити.
– Ти теж відчуваєш метеликів у животі? – пожартував я.
– Зараз це більше схоже на комарів… – загадково додав пес і пообіцяв, що коли ми повернемося до стайні, він нам усе вигавкає.
…