Веселкові метелики
(Tęczowe motyle)
Тітка Родезія колись сказала, що я народився під щасливою зіркою. Дядько Целофан не надто у це вірив. Він стверджував, що у ніч мого народження не було видно жодних зірок. Проте він також додав, що трохи недобачає, тож, можливо, якась зірочка все-таки там була.
Тітка Родезія могла мати рацію. Адже саме так говорять про когось, кому усміхається щастя, а мені – після вражаючого початку дня – явно почало таланити.
Коли на лузі були вже всі мешканці стайні, із дерев’яного будинку вибігла радісна дівчинка.
– Бабусю, бабусю! – закричала вона ще у дверях і побігла до пані Касі.
Дівчинка спершу кинулася в обійми своїй бабусі, а потім припала до Лакриці, гладячи її по сріблясто-сивій шерсті, що на сонці блищала, немов сніг.
– Ходімо погуляти до лісу, будь ласочка! – повторювала вона.
Пані Кася подивилася на мене і змовницьки підморгнула. А тоді глянула на Лакрицю і сказала, широко усміхаючись:
– Добре, Янечко. Тільки візьмемо з собою цих двох, – вона показала на мене і на Лакрицю.
Я стояв за арабською принцесою, тому дівчинка лише зараз мене помітила.
– Лишенько! Я зовсім забула про Тишка! – вона тихо захихотіла, а Пепе щось там нерозбірливо гавкнув і вхопив зубами край її рожевої сукенки. Янечка пискнула, тож він миттю відпустив вбрання і помахав коротким хвостом. Ніби нічого такого, але виникла невеличка метушня, і ніхто не звернув уваги на ці слова.
– Ми прогуляємося до Фіалкової галявини, – оголосила пані Кася.
У мене підкосилися ноги. Усі одночасно.
– Фіалкова галявина! Фі-ал-ко-ва га-ля-ви-на! – повторював я, усміхаючись до пані Касі на всі зуби.
Адже я щойно запросив Лакрицю на прогулянку. Якраз на Фіалкову галявину. А Лакриця? Лакриця прийняла запрошення!
І я вже кілька хвилин ламав голову над тим, як вмовити пані Касю повести нас саме туди. Адже нам не можна було тинятися лісом наодинці. Це не личить добре вихованим коням. А пані Кася тим часом…
– А може, вона справді нас розуміє? – заіржав я радісно.
«Лакриця і я. На Фіалковій галявині. Жодної балакучої тітки чи ревнивих кузинів. Це точно якесь диво!» – подумав я. Мені здалося, що я маю тепер не тільки веселку на голові, а й зграю радісних метеликів у животі. Без сумніву, веселкових!
Звісно, не справжніх. Це так тільки кажуть, коли хтось кимось зачарований. Бо тоді справді можна відчути лоскотання у животі, ніби туди залетіли кілька грайливих метеликів.
Уся стайня проводила нас поглядами, коли ми виходили за паркан. Невдовзі ми зникли за стіною високих дерев.
…