Лакриця
(Lukrecja)
Моя мама весь цей час мовчки слухала все зі свого стійла. Зазвичай вона була дуже турботливою і переживала за кожну дрібницю. Однак цього разу мама навіть не спробувала розпитати про подробиці. Я тоді взагалі не звернув на це уваги. Зрештою, їй і питати нічого не довелося, бо тітка Родезія, прогулюючись коридором стайні, вела репортаж про всі події мов радіостанція.
Коли пані Кася закінчила мене чепурити, присутні одноголосно вигукнули:
– Жеребець, як намальований!
Моя шерсть елегантно блищала. Ніяких ковтунів, бруду, піску чи соломи. І мешканці стайні зовсім не перебільшували з «намальованим». Адже мій хвіст і грива переливалися тисячею кольорів у сонячних променях, що проникали у стійло.
– Досить сидіти в стайні! Ходімо на луг, подихаємо свіжим повітрям, – весело запропонувала пані Кася.
І вона попрямувала першою. За нею пішов і я. Потім — тітка Родезія. За нею тупцяв їжачок. У поході також брали участь жаби та миші. В самому кінці йшов Пепе (трохи розгублений і збентежений).
Коли ми проходили повз останнє стійло, прямо біля входу я помітив Лакрицю. Вона стояла задом до коридору, а відтак і до мене. Якусь мить мені здавалося, що вона повернула голову у мій бік і затріпотіла довгими віями. Але, мабуть, то тільки привиділося. Проте серце все одно почало битися швидше, і в мене перехопило подих.
На лузі перед стайнею пані Кася відпустила нас.
– Будь слухняний! – вона поплескала мене по шиї та пішла назад до стайні, щоби випустити інших коней.
Сонце обережно пестило мою спину. Лагідний вітер приніс запах грибів із лісу.
– А якби отак запросити Лакрицю на прогулянку вузькими лісовими стежками? Я би показав їй вигини річки. І Фіалкову галявину, як знайшов колись випадково під час їзди з пані Касею… – розмірявся я. – Я би її запросив… Але Лакриця точно не погодиться.
– Чому ж ти не спробуєш запитати? – я почув ззаду знайоме, хоч і рідкісне для нашої стайні, іржання. Я повернув голову.
– Лакриця! – я мало не поперхнувся.
І лише тоді до мене дійшло: я зовсім не говорив сам із собою подумки – я розпустив язика чи не голосніше за тітку Родезію.
– Ти це до мене говориш, Лакрице? – Я озирнувся назад – чи не стоїть там випадково котрийсь із моїх привабливих кузинів.
Лакриця тихенько заіржала.
– Тут більше нікого немає, дурнику! – додала вона і затріпотіла довгими віями, але тут-таки опустила засоромлено голову. – То як?… Спробуєш запросити мене на прогулянку? – сказала Лакриця боязко, пересилюючи себе, і затнулася.
…