Спина у сіні
(Siano na grzbiecie)
Біля мого стійла зібралося чимало мешканців нашої стайні. Навіть ті, які жили тут не зовсім офіційно (тобто без прямого запрошення від пані Касі) у тісних норах чи гніздах.
Окрім схвильованої тітоньки Родезії, яка підстрибувала, як молоде лоша, витріщали очі дві ластівки, двоє їжачків, п’ятеро мишей, старий кіт і навіть зграйка жаб, які рідко брали участь у житті «Стайні під веселкою» в Копиткові. Мої двоюрідні брати і сестри, тітки і дядьки, чиї стійла були замкнені на засуви, висовували голови і викручували шиї, як лебеді, щоб на власні очі побачити, що сталося зі мною цієї ночі.
Правильно. Це мало статися вночі.
Перед сном зі мною була пані Кася, яка почистила мою шерсть, бо я ввечері вивалявся в багнюці. Вона скаржилася, що я буваю неслухняним, але нічого дивного не помітила.
– Тишку, тобі краще пригадати, що було далі. Де це ти розважався вночі? – зронив дядько Целофан.
– Можливо, прогулянка в лісі при місячному сяйві? – мріяла тітка Родезія. – Як романтично! Ти десь галопував з Лакрицею, еге ж?
– Дайте, тітко, спокій. Та її ж тут немає!
– Як це немає? Вчора її привезли у блискучому фургоні. Лакриця стоїть он там, в останньому стійлі, – квакнула жаба і махнула лапкою до своїх жабенят. – Ходімо. Ви вже надивилися на веселку.
“Лакриця тут? О, ні! Вона не повинна бачити мене в такому вигляді! – подумав я собі. – Але як це можливо? Може, це лише сон? Сон! Точно. Хто-небудь, ущипніть мене. Тільки не за зад”.
Утім, це було наяву. Хоча цієї миті я таки згадав, що минулої ночі я справді бачив дивні сни. Досить закручені… і різнобарвні… і… я не міг, на жаль, пригадати жодних деталей.
Мешканці «Стайні під веселкою» змагалися у здогадках, звідки взялася моя кольорова зачіска.
Тітка Родезія вимагала назвати їй їй ім’я перукаря або розповісти домашній, тобто стайневий, спосіб створення такої зачіски, і не вірила, що я не відаю, що сталося. А я дійсно не знав.
Виникла палка дискусія, чи не приснився мені вночі якийсь сон. Сон такий заплутаний, що волосся саме заплелося в сотні крихітних косичок. Чи це були не кіски, а дреди? Про це всі також сперечалися. Але ніхто не міг пояснити, чому грива і хвіст стали різнокольоровими.
А я весь час думав, що зробити, аби Лакриця мене таким не побачила.
– Не переживай, що вона подумає. Може, й не помітить зовсім… – втішав мене дядько Целофан.
– Вона все одно на тебе ніколи не дивиться… – сіра мишка хотіла допомогти дядькові розрадити мене, але в неї це не дуже вийшло.
Це правда. Зазвичай Лакриця мене не помічала.
Вона була, зрештою, арабською принцесою. А я – ну, син чемпіона – але таким славетним походженням не міг похвалитися.
Мої дідусь і бабуся припливли кораблем з далекої Америки. Наша порода там називається quarter (що в перекладі означає чверть). І я думаю — це тому, що в забігах на чверть милі, які стали популярними в Америці за часів моїх предків, не було коней, швидших за нас. Ми також дуже повороткі, тому допомагали заганяти корів. Це, мабуть, було дуже весело. Я трохи шкодую, що пані Кася не була ковбоєм. А крім того – не хочу хвалитися, але ми – дуже розумні і дружні коні. Однак це не те ж саме, що бути арабською принцесою.
«А що, якби я був арабським принцом… – трохи розмріявся я. – Але це не так. І, напевно, тому вона не хоче зі мною зв’язуватися» – підсумував я і дуже засмутився.
Лакриця заговорила зі мною лише одного разу, коли я абсолютно випадково мало не зіштовхнувся з нею на вигулі.
– У тебе спина у сіні – сказала вона, повернула голову і побігла далі.
Я мав вигляд незграби. І – ще гірше – нечупари. «У мене з нею немає шансів», – подумав я тоді.
– А що, якщо вона сьогодні подивиться на мене? – Я почав перелякано пирхати. – Веселка на голові – то ще пів біди. Кучерявий хвіст — то теж дріб’язок. Але якщо у мене знову спина буде у сіні, їй це не сподобається, – заіржав я. Потім глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися.
– Будь ласка, займіться ним! – за мене заступилася тітка Цецилія.
А пані Кася, яка, здавалося, розуміла кожне слово чи читала наші думки, вже стояла поруч зі мною з гребінцем і щіткою.
– Не знаю, звідки у тебе на голові ця штука, Тишку, але виглядаєш ти приголомшливо! – вигукнула вона і зайшла до мого стійла. – Та ти знову у чомусь викачався, чи що? Ох, ну що ж мені з тобою робити… – Вона посміхнулася, відкинула назад мою веселкову гриву і почала чистити, починаючи з шиї.
…