Чари! Чари та й годі
(Czary jakieś, czary!)
– Пепе, вилазь звідтіля! – Я хвицьнув копитом, а стос сіна підстрибнув разом із тер’єром.
– Що це за манери, Тишку?! – Пепе обтрусився від залишків сіна. – Розслабся, бо живіт заболить і не зможеш посмакувати яблучками на підвечірок.
Він мав рацію. Я повівся невиховано. Але як інакше я міг би змусити його говорити?
– Пепе, розповідай! Що сталося з моєю гривою? – запитав я рішуче.
Пес затулив очі лапами, зіщулився, і вже хотів все з себе вигавкати, але слова застрягли йому в горлі.
– Кажи! – заіржав я, вдаючи злість, хоча насправді я відчував лише цікавість і трохи – нетерплячку.
Іржання заінтригувало дядька Целофана. Оскільки він був моїм сусідом, то вже давно помітив, що одна дошка у стіні, яка розділяє наші стійла, хитається. Достатньо було штовхнути її лобом – і вона відхилялася, як маятник. А тоді дядько вже міг просунути цілу голову і підкрадати делікатеси з мого жолоба, на що я зазвичай закривав очі.
Цього разу, однак, дядько геть не збирався частуватися. Він дослухався до нашої розмови і його з’їдала цікавість – що ж у мене на голові.
– Ой… Ойойой… – дядько Целофан глибоко вдихнув, бо йому аж стало недобре від шоку. Зачісон на мільйон! – виніс він зрештою вердикт, втупившись у мене кмітливими очима.
– Що-о? Це як? Що ти кажеш, Целофане?! Що Тишко був у перукаря?! Я теж хочу! А ви знаєте, що найкращі перукарі – в Парижі? Одного разу я була там на змаганнях і…. – сипала словами тітка Родезія.
Пані Кася тільки-но вивела її в коридор, готуючи до процедури чистки. Тому Родезії достатньо було зробити кілька кроків, аби опинитися біля мого стійла. Вона пильно до мене придивилася, і сталося те, чого ніхто не сподівався: їй відібрало мову. А це справді траплялося рідко.
Минуло немало часу, поки вона прийшла до тями і пробурмотіла:
– Ну й за-а-ачіска! Я теж таку хочу! Тишку, Тишку, хто тобі таке зробив? Власній тітці не скажеш?! Ну, не будь таким… – вона чекала на відповідь, а я не розумів, про що вона каже.
Я жалібно заіржав, вимагаючи пояснень. На звуки метушні прийшла пані Кася.
– Тишку, заспокойся. Такий дорослий хлопчик, а влаштовуєш істерики, як жереб… – вона замовкла на півслові, коли нарешті подивилася на мене.
А тоді дістала з кишені телефон і почала клацати ним фото.
– Чари! Чари та й годі! – пролепетала.
Пані Кася насправді не розуміла мого іржання, принаймні не кожне слово, але точно могла помітити здивування в моїх очах.
– Чари! Чари та й годі! – повторювала вона.
– Ти питаєш, що у тебе на голові, Тишку? – тихо гавкнув Пепе. – Ех, аби ж то тільки на голові. Ти краще махни хвостом.
Як і в кожного коня, у мене очі – з обох боків лоба, завдяки чому я бачу все довкола. Ну, майже все. Я не бачу того, що у мене прямо перед носом. Але це не проблема: достатньо зробити крок чи два назад або повернути голову. Гірше – те, що я не бачу, що у мене ззаду. А хвіст, як назло, знаходиться саме там. Тож я почав активно вимахувати ним зі сторони в сторону і вигинати шию, як тільки міг, аби хоч щось помітити.
– Як же це! Як таке можливо!
Мій зазвичай охайний, доглянутий білявий хвіст змінився до невпізнання. Замість рівненьких прядок у повітрі кружляли десятки казково строкатих маленьких косичок. Усіх кольорів веселки.
– Чари! – Я вдарив копитами і заіржав з переляку, наче побачив привида.
На жаль, я таки добряче нажахав цим Пепе (мабуть, навіть справжня примара не змогла би його налякати так, як я). Тер’єр протиснувся крізь прутики в передній стінці стійла і вирішив спостерігати за подальшими подіями з коридору стайні.
Пес одразу відчув себе впевненіше і сміливо гавкнув:
– От би ти побачив свою гриву! Афро! Веселкове афро, хлопче!
Звичайно, справжнього дзеркала у стайні не було. Однак я зметикував, що можу бачити своє відображення у дзеркалі з води. Я миттю обернувся і нахилив голову над відром з чистою водою.
– Дядьку, чи ви бачите те саме, що і я? – запитав я.
– Якщо ти бачиш, як два вуха стирчать з веселкового куща, то так! – засміявся дядько Целофан. Але в його іржанні чулися нотки захоплення. – Цікаво, ти спочатку впав у відро з фарбою чи у відро із засобом для росту гриви? – пробурмотів він, жуючи щось із мого жолоба. Напевно, він був дуже голодний, або надто шокований.
І справді. Грива справляла неабияке враження. Вона переливалася всіма кольорами веселки. І хвіст теж. Крім того, моє зазвичай пряме волосся стало закрученим… Як і вся ця історія – закручена і надто яскрава, щоб у неї повірив якийсь пересічний кінь, якому я її розповідатиму.
…