Готуйте копитця
(Szykujcie kopytka)
– Пепе! Пее–пее!
Ніхто не відгукнувся.
– Де ти, друже? – я голосно іржав, щоби мене було чути навіть у найдальших закутках нашої стайні у Копиткові.
– Лишенько, Тишку! Що трапилося з твоєю гривою? – загавкав Пепе, виборсуючись із сіна і протираючи лапками заспані очі.
– А що з нею могло такого статися? – я думав, що друг-тер’єр, як завжди, дуркує і знову хоче зробити, перепрошую, хід конем.
На таке я точно не мав бажання. Я запропонував, аби ми краще у щось погралися. Але зараз не час розповідати історії про наші ігри у стайні.
– Ага. То ти ще нічого не знаєш… – пробурмотів Пепе.
Я почав підозрювати, що пес усе-таки не жартує, і по-справжньому розпереживався, бо не уявляв себе без буйної гриви кольору кави з молоком.
– Що не так з моєю зачіскою? Тільки перестань петляти.
Пепе усівся і справді перестав петляти – чи то махати хвостом – але не поспішав із відповіддю. Трохи скривився, почухав лапою за вухом і гулькнув назад у солому, з якої щойно виліз. Сховався майже повністю, тільки ніс виставив – і нюшив з цікавістю: що ж далі станеться.
– Ну й катавасія! – промимрив пес.
Пепе, якого називали також Пепко, був уже немолодий. Я, Тишко (вибачте, що не представився у перших рядках цієї розповіді), – навпаки. Мені виповнився лише рік, два місяці і….я мав би порахувати дні, але з математикою у мене не склалося. Пепе у своєму житті, безперечно, бачив більше, ніж я. Але чогось такого – ніколи!
Тер’єр зазвичай сновигав по стайні. А якщо ні – він майже точно був на полюванні, тобто вилизував миску на кухні пані Касі. Пані Кася жила у дерев’яному будинку за кілька кроків від нас і опікувалася Пепком та усіма нами – мешканцями «Стайні під веселкою».
Це пані Кася придумала цю назву. Коли вони приїхала до Копиткова уперше, на краю села біля лісу її привітала райдуга. Вона виглядала так, ніби виростала з лугу. Пані Кася одразу вирішила побудувати тут будинок, а для нас – стайню. «Стайню під веселкою». Саме таку вивіску з літерами веселкових кольорів вона повісила над входом.
У стайні нас було немало. Дядько Целофан був неговірким, але коли вже щось казав – то всі зазвичай весело іржали. Тітка Родезія зате любила точити баляндраси, причому зазвичай – як на вербі груші ростуть, тобто про якісь нісенітниці, а іноді, коли не було нікого, хто би схотів її слухати, – балакала навіть з тією ж вербою, чи грушами. Моя мама Ґрандеза мешкала у сусідньому стійлі і частенько мала повні вуха тих груш з верби. Проте вона любила тітку і не наважувалася робити їй зауваження.
Час від часу нас відвідував мій тато. Він приїздив у блискучому коневозі-букманці. Тобто у причепі з написом «Майстер Ловет». Тато був дуже зайнятий. Він брав участь у змаганнях по всій країні, а може, й за кордоном. Він увесь час подорожував. Але коли таки відвідував нас – не витрачав часу надаремне. Тато вчив мене орієнтуватися на відкритій місцевості та перескакувати через бар’єри на полі. У лісі треба іноді оминати повалені дерева. Буває, однак, легше їх перестрибнути. А цьому вмінню хтось мусить тебе навчити.
У «Стайні під веселкою» жили ще кілька кузинів та кузинок, дядьків і тіток. Насправді не всі ми були одне одному родичами. Важливішим за кровний зв’язок було те, хто з ким тримається і про кого піклується. А ми всі дбали одне про одного – тому й почувалися однією великою родиною.
Іноді до нас могли завітатина кілька днів якісь гості. А однією з тих, хто приїздив найчастіше і вважався вже домочадцем, була Лакриця. Справжня арабська принцеса! Принаймні для мене. Шкода лише, що вона не хотіла на мене й глянути. А тим більше – їсти зі мною з одного жолоба.
Наша компанія жила собі спокійно у Копиткові. Спокійно – аж до сьогодні. А Пепе, що зарився у соломі, зовсім не збирався ставати тією істотою, яка сповістить усім, що цей спокій зараз щось добряче скаламутить.
– Доброго дня! – привітав нас теплий голос пані Касі. – Зараз будемо вас чистити. Готуйте копитця!
…